14 червня 2021, 08:00 Золоте пограниччя 1 Якщо дивитися навколо нетренованим оком немісцевої ― а саме таке око в мене ― може здатися, що на обрії зелень: пагорби, низини, між якими де-не-де дві непомильні для сходу фігури ― стовбури шахт і терикони. Насправді ж це вже окупована територія: до того пагорба ― ще «наші», далі ― вже «ЛНР»; ця облущена шахта з тризубом, намальованим ще в 1998 ― «наша», а он та, оманливо близька ― ні. Коли я їхала сюди, мені говорили: ― Називається «Золоте», бо тут усе залито сонцем влітку, степ. І ще: Переповідаю ці версії Едуарду. ― Та ні, не через сонце, ― очікувано сміється він. ― Тут поселилися ще на початку 19 століття. Спершу не було глибоких шахт, тільки копанки. Тому довго не мали смертельних аварій, і за це в Росії давали «Золоту сову». Так і назвали ― Золоте. З того часу це місце спіткала значно більша «аварія». Минаємо КПВВ, що протягом шести років ніяк не запрацює через блокування зі сторони «ЛНР». Єдиний пункт пропуску в області ― у Станиці Луганській. Така дорога для когось надто дорога, надто далека, просто непосильна, тож близькі роками не бачаться. Едуард акуратно веде світло-оливкову машину поміж ям ― рівна тільки центральна дорога, що веде до неробочого КПВВ. Збоку ― блакитнокупольна церква, у якій застряг снаряд, ядучо-червоні таблички «Обережно, міни!», за кількасот метрів від яких уже сховані в зелені будинки, дорогу рівним рядочком переходять корови. Едуард працює гірником 25 років. З них на шахті «Золоте» ― тій, на якій малював тризуб ― 17. Тепер вона наполовину затоплена, і з-під землі видобувають не вугілля ― тільки воду. Зараз Едуард керує вентиляцією на шахті в сусідньому Гірському. Досягши повноліття, вперше спустився під землю в тепер окупованому Антрациті ― злякався, ніби в пеклі: гуркіт, крики, задуха, протяги, пил. Міг би лишитися в Східній Німеччині з татом-військовим, та не захотів йти до школи-інтернату ― й обрав Антрацит і життя з бабусею. ― Усі вчилися ― і ти йди вчися, ― сказав тато. «Люди працюють ― і я працюватиму», ― подумав Едуард і без нарікань подався в гірничий технікум. Робота вважалася престижною, платили добре. Справжня професія. Після навчання пішов в армію, а повернувся уже у світ, де в шахтарів зникли гроші і з’явилися заробітки. Едуард поїхав у Росію. Працював будівельником, торгував сокирами. Повернувся в Антрацит і пішов майстром виробничого навчання в технікум. Аби Едуард став викладачем, керівництво порадило піти на заочне навчання у філію Харківського інженерно-педагогічного інститут у Стаханові, що є частиною Золотого. Уже тут познайомився з Людмилою. Оселилися в Золотому ― батьки Едуарда купили дачу, яку вони перетворили на свій дім. До Антрацита ― як до сусіднього кварталу. Посеред дерев несподівано виринає стара іржава транспортна стрічка шахти «Золоте». Коли почалася війна, Едуард працював там. Кількох людей поранило уламками, перервало лінії електропередачі ― за 17 годин без струму шахту затопило так, що відкачували її три місяці. З тисячі працівників лишилося 46 ― решта виїхали або ж опинилися за лінією вогню. Тепер на шахті 640 людей. ― Шахти працюють, але ніби всупереч. Напівзакинуті, ― зітхає Едуард. Його бере жаль і за те, що шахти занепадають, і за те, що їх планують закрити через шкоду довкіллю. Каже, вугілля ще й дітям вистачило б, і є безпечні технології. ― Молоді тут, крім шахт, ніде працювати, ― говорить. ― Не думаю, що тут щось реорганізують. Усі поїдуть. І лишимося тільки ми, пенсіонери. Улітку в Золотому може стати ще на одну пенсіонерку більше ― з окупованого Антрацита планує переїхати мама Едуарда. Після 2014 року він жодного разу там не був ― тільки в Луганську ще під час першого «перемир’я», щоб побачитися з мамою. Вона ж в Антрациті бачила колони, що ночами сунули з Ростовської області. ― Одразу ясно було, що російські, новенькі. Мама на техніці розуміється ― тато ж військовий. Після розпаду СРСР він повернувся з Німеччини, працював у військкоматі в Антрациті. Тепер на пенсії. З мамою разом не живе. Ніби опускаючи важку штору, ховає решту родинної історії за фразою про місто: ― Тут клуб хороший, парк хороший. 2 Поки ми сидимо в тіні лип поруч з «хорошим клубом», з-за горизонту долинає глухе гупання снарядів. На них не зважає ані Едуард, ані діти на майданчику, ані бабусі, що повільно переходять дорогу ― тільки я. ― Мама Люди помирала у 2000-х і сказала, що в нас тут буде війна, ― а фоном: «гу-у-уп». ― Звідки вона це знала?.. Мама Едуарда, може, нічого й не передбачала, та все побачила. Як у травні 2014-го в Антрацит прийшли «казаки» і їхній керівник Ніколай Козіцин у новоствореній «станиці» віджимав бізнес. Як потім тих же «казаків», своє неконтрольоване дітище, розстрілювали росіяни. Як великі магазини перетворилися на забігайлівки. Як у спорожнілі квартири сусідів заселяли російських військових. Як вимахував прапорами «бабський батальйон» з жінок, яким за 50 ― і від того хололо в серці. Фото: колаж Оксани Сенів Переїжджати відмовилася ― боялася боїв, що йшли поруч із Золотим у 2014 році. Потім не схотіла кидати квартиру. До Едуарда приїхала тільки раз, і тоді ж Золоте обстріляли. Та зараз, у 72, покинути дім не здається такою вже поганою ідеєю. Едуард любив Антрацит. Хотів купити там квартиру, не мав ілюзій, як багато колег, мовляв, заробить грошей на шахті і поїде деінде. Його життя проходило дорогою між Антрацитом і Золотим, ніби й не розділяючи ці міста. Він вмикав телевізор і дивився по російських каналах про Майдан. Не любив Януковича, але, як і сусіди, звик дослухатися до наказів керівництва. У новинах «протестувальники били і палили “Беркут”», потім ― «армія обстрілювала мирний Слов’янськ», потім ширилися, ніби сморід, чутки про вбивства й зґвалтування. Тож коли з іншими чоловіками в кафе Едуард обговорював, що треба збиратися й «бити фашистів», то були не просто слова ― то був таки намір. А потім подумав: жили ж і працювали в цій країні стільки років; сам же любить відпочивати у Карпатах; сам має паспорт у синьо-жовтій обкладинці, купленій у Львові ще в 1991-му; сам же якось у Львівській області ночував у старого вояка УПА. У місто завозили зброю і закликали вступати до лав сепаратистів. Голова тріщала. Едуард зброї до рук не взяв. Добігала весна 2014-го. У старшого сина Міші був випускний ― омріяний ще з 9 класу білий лімузин, замовлений взимку, приїхав з Луганська, коли в сусідніх містах уже йшли бої. Десятеро випускників і випускниць поїхали в сусідній Первомайськ, куди звикли їздити на вихідні ― виходить, так з ним попрощалися. Директорка школи, що ще минулоріч носила вишиванку і єдина в районі щоранку перед уроками вмикала гімн України, тепер з чоловіком збирала в гаражі зброю та будувала блокпости для сепаратистів. Міша рвався в «ополчение», куди вже пішли його друзі-однолітки. Батьки мовчали ― боялися підліткового бунту. Зазвичай ЗНО складали в Алчевську, але поруч уже обстрілювали. Подруга розповіла Людмилі, що підлітків з Донбасу приймають на тест у Харкові. Звідти Міша повернувся ― і зняв пов’язану чорно-помаранчеву стрічку. У Харкові не виявилося ні фашистів, ані бандерівців. ― Виїжджайте, у вас буде концтабір! ― кричала в телефоні тітка Людмили, поки та вже шукала по всіх знайомих гроші, аби відправити Мішу в Харків на навчання. Плакала, бо Едуард вагався, чи не їхати з дворічним сином Назаром у Росію від обстрілів ― маршрутки до Москви йшли двічі на день, сусіди виїжджали. Не поїхали. По результати ЗНО їхали до Харкова 21 липня. Едуард відвіз Людмилу з синами на потяг, забитий людьми, що тікали від війни. Додому прорвався через блокпост сепаратистів. Бабуся-сусідка, зустрівши Едуарда, з певністю сказала: ― Нас сьогодні будуть обстрілювати. Він не повірив ― досі бої оминали Золоте. Але будильник на 00:30 поставив. У ту ніч з Лисичанська відходили «ополченцы» Алєксєя Мозгового ― і о першій ночі почався перший обстріл Золотого. «Хай буде, що буде», ― подумав Едуард, узяв пляшку горілки, кота Рижика, пса Рекса і сів на ґанку. Усе навколо гриміло і тряслося, на вулиці ― ні душі. На ранок заспокоїлося, але відтоді обстріли стали звичними. Едуард ходив на роботу в шахту. Через місяць повернулася дружина з Назаром, Міша лишився навчатися в Харкові. У 2015-му Людмила не витримала ― поїхали шукати житло в Слов’янську. Квартиру знайшли, та все раптово стихло ― лишилися. 3 Навпроти «хорошого клубу» ― головна площа містечка. На бетонному паркані два мурали: світлий, яскравий, з пшеницею і гербом, малювали діти з учителями, темний з написом «Золоте ― це Україна!» ― військові. ― Земля підстрибувала, а ми з братом Люди кахлі клали й шашлики робили, ― він ледь чутно сміється, але тут же серйозно: ― Багато хто панічно боявся. Але якщо страх впустити в себе, то вже краще не жити ― сліду свого починаєш боятися. Відпусти страх ― і на війні вижити можна. Військові, якими лякали у 2014-му, виявилися звичайними людьми. Давали дітям печиво, одружувалися з місцевими, привозили їжу, милися на шахті, а гірники проводили їм світло на блокпости. А потім ― відкрили «зелений коридор». З Первомайська пішов потік людей, машин, прапорів. Едуард з Людмилою стояли вздовж дороги, щоб забирати додому знайомих ― ті, після днів у підвалах без їжі й води, не могли набутися в душі. Але те, що навчило одних, нічого не навчило інших. ― Тільки трохи економічно гірше стає ― і починають, ― махає рукою Едуард. ― Люди тут звикли жити в Україні, але хотіти, як у Росії. «Ми Україну годуємо!» А чим ми Україну накормили?.. Поки ми разом, ми щось можемо. Варто відколотися ― і все. Росія просто хоче знищити Україну. З росіянами дружити можна ― але через паркан. У «ЛНР» Едуард не був 7 років ― не їздив навіть до мами. ― Чому? Едуард мовби шукає думку, виплутує її з-поміж решти, додає гучність і силу, і таки каже: ― Ми в школі вчилися з хлопцем Женею. У технікумі теж працювали разом. Він на шахту так і не пішов ― торгував на ринку духами й дезодорантами. Безобідним був, не пив. А одного вечора трошки випив. Ішов додому, його перестріли «казаки». Була комендантська година. Били так, що матір просто забрала мішок з тілом. Як з ними там нормально жити? Я не кровожерливий, але ж так не можна ― це ж їм самим у кайф. І чи треба повертати людей, що будуть ненавидіти все українське? Іноді з «тієї сторони» телефонують або на шахту, або Едуарду і погрожують: «Ми знаємо, що ви працюєте на хохлів, ми ще прийдемо до вас!» Інші телефонують і стримано розповідають про життя в окупації ― бояться прослуховування. Мама Едуарда досі працює завідувачкою бібліотеки в технікумі ― цьогоріч звільняється. Кілька років по початку війни на стіні висів плакат із Шевченком, між книг жінка нікого особливо не цікавила ― тепер же вимагають політичної агітації й заходів до «дня республіки», звітності перед «міністерством». Це все робить нова працівниця. ― Я згоден жити і за 200 метрів від фронту ― аби не в «ЛНР», ― каже раптом Едуард. ― Це не життя, це не держава, це насмішка, яку підтримує Росія. 4 Ірина свого тата не дочекається вже